— З тим мостом все біда, я через него мало смерти не пожив.
Вже забирав ся о. Софрон оповідати і свій припадок, як рівночасно з двох боків відчинили ся двері. Одними увійшов слуга, звіщаючи, що росіл вже на тарелях, а другими дверми увійшла згорда панї Ванда і подаючи руку, котрої о. Мелїтон вперве не поцїлував, чим вона й дуже змішала ся, попросила пан-отцїв до обіду.
— Коли з добрóм то овшім, коли-ж з лихим, то даруєте, панство ласкаві, я за вашим столом не сяду — сказав о. Мелїтон суворо.
— А сохрани Господи від лиха! А поки-що ви гість наш, не відказуйте!
— Так прошу панства, безперечно я ваш гість, але на підорваний столець менї cїдати нїяково!
Супруги глянули по собі. Метафори о. Мелїтона були висказані так рішучо, що від разу зміркували, до чого воно клонить ся.
— Але-ж, отче добродїю, коли річ про наші відносини, — буде часу доволї; тепер просимо, будьте ласкаві!
— Нї, ласкаві панство, не бути сьому, хіба скажете одно слово!
— Просимо, яке?
— Зараз служу; але нас тут за богато!
Те сказавши, підійшов о. Мелїтон до дверий, що́ вели в їдальню, де стояв Петро, і запер їх енерґічно. Вернувши на своє місце і не сїдаючи випрямив ся цїлим ростом своєї високої статї і, впяливши очи в лице о. Софрона, спитав вільним, поважним голосом:
— Моя жінка кланяє ся і просить відповісти, коли має приїхати на вінчанє Тося з вашою дочкою?
Тверде, рішуче і в тій формі поставлене питанє, заскочило господарів хати так, що не можучи в першій хвилї відповісти як слїд, присїли на стільцях, наколи випростований о. Мелїтон не спускав з них ока.
— Вибачайте, о. cycїдо, — став мяти о. Софрон слово по слові, — ми би раді, але позвольте по своїй ласцї, потім поговоримо, а тепер хвиля дарів божих, оставмо се, після обіду часу буде доволї...
