до обіду, як перед веранду заїхала бричка з гостем. Єго о. Софрон після нічної зливи нинї певно не надїяв ся.
— Стій тут, най конї витхнуть бо я може довго не забавлю, — кликнув о. Мелїтон на парібка і, зіскочивши з брички, вбіг на сходи і отворив двері.
В хатї счинив ся рух. О. Софрон, якби перечув бурю — аж зблїд і затряс ся, але треба було йти на стрічу гостеви. Ішов отже як на покаянє. Прибравши лице фаризейським усьміхом. знимав о. Софрон на повитанє гостя з голови свою покоєву шапочку і простер обі руки, якби хотїв брати єго в свої обійми, але о. Мелїтон, що́ як раз синим платком від носа обтирав лице, бо чув на ним каплї присихаючого болота, подав о. Софронови два пальцї правої руки, кажучи:
— Слава Ісусу Христу!
— Слава на віки! — відповів декан і почув як від повитаня о. Мелїтона повіяло здоровим холодом. Не тратив однак фантазиї.
— От в добру пору нагодили ся гостеньки; видно до нас прихильні. Власне подають обідати.
— Я не за обідом до вас, високопреподобний! Я так лиш хвильку за орудкою.
— Е! та хіба так не можша, але як бачу ваш тут став. Петруню, а йди-но, нехай єґомостїв парубок заїде перед стайню, — кликнув декан на льокая...
— Не треба! Хлопче, верни ся, погодїм. Може пізнїйше. Я до панства лиш по дїлу і зараз їду, —- відповів твердо о. Мелїтон.
— Га, коли вже так, прошу близше.
Оба пан-отцї перейшли в сьвітлицю. О. Софрон ідучи позаду гостя, шепнув Петрови: „Зараз вазу!“
— Чим-же можу служити ласкавому отцю суcїдови? Але може циґарко, прошу дуже! — І з тими словами взяв декан з другого столичка ящик з добірними циґарами і поставив їх перед гостем.
— Спасибіг! Чи їмость панї деканова в дома?
— Овшім в дома ; зараз прийде.
О. Мелїтон, не хотячи в першім розгарі зачинати драчки, взяв циґаро, закурив флєґматично і якби хотїв зволїчи з часом, заки прийде панї Ванда, став оповідати приключку з попсованим мостом.
