— Панє Янє, — обізвав ся о. Мелїтон, — а може би так по чарочцї меду, на дворі холодно...
Нєзґода пристав з охотою. За шклянкою пішло лекше.
— Отче добродїю, — говорив по польськи п. Ян, — менї жаль вашого свояка. Гарний хлопець, я єго там пізнав при нагодї, але либонь чи з сватаня буде що. Менї видить ся, що не там мука на сей xлїбець.
— Якже-ж би! Прецїнь дали слово і дозвіл...
— Не там стійність слова. Я, отче добродїю, на слово вашої імостї положу тисячку, — але не на їх слово. Жити мушу з ними, бо найблисші суcїди, а чоловікови ріжно лучить ся, але вони менї не по серцю, не на мiй лад, хоч панї Ванда нїби наша... шляхтянка. Вони вже й з вами крутять — я все знаю
О. Мелїтон рад був дуже і тому припадкови в дорозї а тепер ще більше тій стрічи з Нєзґодою. Був певний, що довідає ся чогось більше. Нїби знехотя випив душком другу шклянку меду і наляв і собі і шляхтичеви знов по повній.
— Я все знаю, хоч нїби моя хата з краю. Імость Ванда високо лїтає, — що для неї богослов!... Вона від першої хвилї єму рада не була. Свою доньку повяже вона не з ним певно; вона вже має для неї другу партию.
— Та хто-ж би?
— О те п. Regierungsrath постарав ся. Він привозив тут єго і просто яко шеф панича, бо сей новий жених служить під єго рукою; видно пре на панича, коли єго сам тут привозив. Панич має кариєру перед собою. Старі були єму дуже раді, коби не клин з вашим...
— Хіба хотять від мого відвязати ся?
— Бачу так; лиш, ради Бога, не видайте мене. Моя донька вже-б певно не мала чого там показати ся, а видите пан-отче, вона сирота, матери не має а до хлопа в гостину не пійде.
— На те вам слово, панє Янє, і спасибіг вам за ласку. Тепер знаємо на чім стоїмo, — сказав о. Мелїтон більше сам до себе.
Вийшло з тої розмови, що Нєзґода знав більше, як може о. Мелїтон і надїяв ся. Знав назвати імя жениха, знав і об тім, що Зоня була дуже a дуже сему нерада, що перед дочкою Нєзґоди чираз звірила ся з своєї невеселої долї,
