місток, бо трактом їздила почта і війт з наказу старости мусїв пильно стерегчи порядку на тій дорозї. Люди вже кінчили свою роботу — треба було однак підождати з годинку о. Мелїтон, не хотячи стояти в болотї, казав парібкови повернути до cїний коршми, де застав він доброго свого знакомого. Стріча ся була єму дуже на руку.
Знакомим був шляхтич з'убожілий, і звав ся Нєзґода. На малiм кусни землї сидїв він в Шумячи, а що тяжко було вижити з того, що земля давала, став у сусїдських панів ба навіть у о. Софрона тотумфацьким або по нашому: людиною до всього. Звиваючи по всїй сторонї того кута, товк собою за всїлякими орудками і за те зискував де ласку а де нагороду. Тим ладом й жило ся єму сяк-так на божім сьвітї.
О. Мелїтон подав єму руку, шляхтич ще раз склонив ся низенько, почім розпочала ся бесїда найперше про випадок з мостом a відтак про сторонські відносини.
— А о. канонїк куда? — питав цїкаво п. Нєзґода, — та ще так рано?
— Маю дїло до декана, тож іду до Шумяча.
— А до о. декана. Він певно дома. Я був там оногди. Вcї здорові.
— Не було там у него коли яких гостий? — питав о. Мелїтон далї.
— Так тепер це тямлю, але зо три недїлї тому, були навіть львівські.
— Може архіпресвитер?
— Нї, — брат той, що́ є Regierungsrath-ом, з якимсь молодим чоловіком.
О. Мелїтон став зaцїкавлювати ся оповіданєм п. Нєзґоди, але сей на дальші питаня зачав відповідати виминаючо наче-б не хотїв говорити при службі, бо парібки оба сидїли на бричках і собі щурили уха. Порозумівши, що не при них довідавби ся може чогось більше, злїз о. Мелїтон з брички і винявши з кишенї люльку, попросив п. Нєзґоду на товариша і перейшов з ним до жидівського алькира. Жидівка лиш того дожидала і як почула скрип дверий, вбігла чим скорше, постирала стільцї замазаним фартухом і попросила гостий сїдати.
