поступованє. Вони мене тим вcїм так налякали, що я не хотячи класти всего на одну карту, не мав відваги поговорити ним явно.
Вислухавши се, позирнув о. Мелїтон до вікна і подумавши довшу хвилю, обізвав ся з познаками великого невдоволення:
— Га, побачимо. Поїду сам. Кажу однак, що багато тобі не сподївати ся, бо у них усе можливе. Воно може й лїпше роз'єднати ся перед часом, чим після повязаня присягою перед Богом мати в крузї найблизшої ріднї тайних неприхильників. Коли-б прийшло розійти ся з Зонею, то лїпше тепер. Молодий, хоч і якби ти єї любив, забудеш, а долю свою найти ще й по часї можеш. Не жури ся! Час вигоїть і найприкрійші рани, а коли Бог не судив, головою муру не перебєш.
Тосьо слухав вуйка як свого родича. Він розумів, що вуйко мудро говорить, але на силу споминки розгару першого, весняного чутя глотили єму серце. Згадка, що він мавби розійти ся на все з Зонею, просто пригноблювала єго. На слова вуйка не міг він якось нїчого відповісти. Він був так зворушений можливостию сеї лишень на те, що сердечно відчувши, що може дїяти ся щїловав єго в чоло і тим студеної правди, що здобув ся поцїлував вуйка в руку, а вуйко в серцю молодого чоловіка, по наче хотїв затишити силу єго зворушеня.
|
|
О. Мелїтон мав вибрати ся до декана доперва другого дня після обіду, але що в ночи люнуло зливним дощом а з вечера було невидно, тож виїхав рано. Не жалував поспіху, бо земля від осїнної зливи розховзла, а глинковатою дорогою їхало ся дуже звільна, хоч конї були дужі і скорі. В самій половинї дороги до Шумяча випало ще і затримати ся поневолї. В тім місци над глубоким ярком висїв місток т. зв. польський з руськими дїрами і сей осунув ся одним кінцем враз з глинковатим берегом. Щастє, що над ярком стояла коршма „Вигода “. Жид дав знати до присїлка, а війт забравши людий і потрібне дерево, пішов зараз направляти
