кого утрудженя, в єї свобіднім поглядї виднїла думка: „Пізнайте сего, що менї вже добре знаний“.
|
|
За час і після вечері Тосьо своїм незвичайним гумором, своєю веселою вдачою, своїми сьпівами в супроводї гри Зонї на фортепянї, визначив ся дуже з цїлого товариства. Навіть сама панї Ванда, що́ шляхтянка родом не любила богословів а своє подружє з о. Софроном все уважала мезалїянсом, далеко прихильнїйшими очима дивила ся на свояка о. Мелїтона. Сей був рад, що єго сестрінець так гарно по
водив ся на тій гостинї.
Від'їжджаючи, в хвилї, коли як раз Тосьо устиском теплої, дрожачої руки пращав ся з Зонею, — він тим раднїйше запрошував о. декана і єго семю до себе на празник.
Минули жнива, минуло розкішне лїто, люди вже й забули ся, як минув ся празник першої „Матки Божої“, і сьвято Семена та другої „Матки Божої“. Поля стояли вже пусткою, бо після „бульбяних і капустяних робіт“, тай після осїнниx засївів став нарід порати ся по своїх обiйстях. На жовтїючих левадах, на голих стернях звивала ся тілько селянська худоба, а в промінях осїнного сонця поблискувало лишень сріблистими нитками павутинє бабиного лїта. І оселя о. Мелїтона не стояла вже в тій красотї та в тій принадї, якою пишала ся так ще недавно за горячих днїв Петрівки. Зелена краска садів і лугів обмінювала ся жовтїючим листєм, що́ золотило ся по гилях деревини, або за повівом холодного вітру летїло до долу і трубою верствою стелило ся у стіп своїх пнїв.
Другого дня після Покрови вертав о. Мелїтон як разз пасїки, — бо там під єго наглядом облїпювано улиї, — і стрінув вертаючого з почти паламаря. Паламар сповняв нераз обовязки післанця, отож і нинї ходив навмисне на почту і принїс звідтам крім писем урядових і ґазет також лист.
О. Мелїтон пізнав письмо Тося і здивував ся. Печатка почтова вказувала, що лист вислано з Бережан, а о. Мелїтон був певний, що Тосьо після щасливого посватаня Зонї сидить
