над стрімким берегом повисла біло-сива хмарка і стояла над ним наче квітка на парубочім капелюсї. Тосьо кинув в тору оком і став голосити Кобзареву поему:
„За горами гори хмарами повиті
Заcїяні горем, кровю политі“...
|
|
і деклямував цїлий „Кавказ“ з таким чутєм, що дївчата дивились на него, не пропускаючи нї одного слова, а голубі Зонині очи стали заходити в легку хмарку, поки на них не засияли дві каплї слїз наче два горошки самоцьвіту. Вже Тосьо скінчив деклямувати, вже минула спора хвилька після єго продукциї, поки дісталось єму слово вдяки з малинових губ єго товаришок. Тосьо радїв тим наче справдїшним зразком щастя. Слова Зониної подяки вливались в него животворним бальсамом, а завершили ся таким нїжним і глубоким поглядом єї очий, що єго молодому чоловікови не забути нїколи. В єго висках ударила сильнїйшим живчиком струя молодечої крови. Тосьо, якби бажав, стати від разу лицарем дївочого серця, виводив з памяти цїлу серию Кобзаревих думок, а далї, зачувши гомін cїльської сопілки став сьпівати наче соловей, подражнений сьпівом суперника. З єго повної груди роздав ся звук народної піснї:
„Чи я в лузї не калина була...“
Єго рівний, повний, дзвінкий голос понїс ся понад зеркалом днїстрових вод, ударив об червоні скали і гомонїв своєю силою, наповняючи відгомоном своїм оба надбережні луги. Зачули сей сьпів і ті, що́ плили на тамтих човнах, казали гребцям своїм повернути в гору, бо хотїли й собі послухати справді майстерського сьпівака.
|
|
Вже добре стало смеркати, як молоде товариство вернуло з прогульки до хати о. Софрона. Тут в сьвітлици заставлено вже столи, а служба порала ся під надзором самої панї Ванди, жінки о. Софрона. З сьміхом і з радісною гутіркою входило молоде товариство в сьвітлицю. Панї Ванда побачила доньку свою поруч питомця і лице єї похмурило ся. Зоня завважала сю хмару на лици матери, але не збила ся з пантелику. На просьбу Тося приступила до матери познакомити єго з нею. Єї личко паленїло здоровими ягодами лег-
