— Панї ! памятаєте ви сей баль у Львові? — питав єї Тосьо, кладучи наголос на слова „сей баль“, а Зоня, підводячи свої голубі очи, відповіла безцеремонно:
—— Якже би! і першого вальця і кадриля, — a cї оба танцї гуляла вона з Тосем, що́ тепер справдї вже відчував вдяку для вуйка за єго труд і за єго охоту бути єму сватом.
Стежка, ведуча в низ, крутила ся, мов справдїшний вуж; треба було досить часу, щоби нею дїйти до першого злому, а радше до першого врубу в стїну яру того, а тут була доперва половина дороги. Лишень, що звідси вже вид на ріку і на єї крайні береги ставав далеко виразнїйшим.
— Гарно у вас, панї! Село лежить дуже гарно, а вже-ж тота партия над рікою на причуд гарна. Я вперше в так гарній сторонї, хоч думав, що над мою Бережанщину нема красшого кута.
— А Львів не сподобав ся вам?
— Львів — місто, у него своя вдача і свої принади.
Я рад, що єго покинув, бо вже — на волї, по сповненю своїх обовязків.
Тут Тосьо отвертим серцем молодого чоловіка став розповідати дївчинї про свою бувальщину, про часи свої студентські, про богословські студиї, про товариські зносини. Чужий чоловік говорив-сповідав ся з свого недовгого ще житя, а дївчина слухала і наче платила охочим послухом за щирість. Дзвінка бесїда молодого хлопця не була їй не милою, а єму здавало ся, що так і треба, що треба відкрити і ясно перед очима дївчини поставити лїта дотеперішні свого житя, щоби відтак взискати право сказати:
— Знаєш мене, тож не цурай ся і мого серця, моєї любови...
Цїле товариство вже далеко було на передї; одна чи дві пари вже-вже добігали беретів, а вони обоє йшли звільна, то пристаючи, коли Зоня зацїкавлена яким важнїйшим епізодом Тосевого оповіданя сама затримувала ся, якби хотїла лїпше чути кожде єго слово, то знов прямуючи за товариством, що́ серед веселого сьміху і накликуваня вже стояло над рікою і розмовляло із Стефаном, чи не схотїв би забрати вcїх на човен.
В повітрю зрештою стояла велика тишина. Лишень безчисленні рої комашок бренїли, поблискуючи своїми прозорими
