Сторінка:Масляк Володимир. Аристократи. 1896.pdf/47

ликою лисиною на голові, з лицем гладко вибритваним, з малими сїрими очима і з острим носом, що стояв між очима високою межею, був о. Софрон типом духовника, що́ на свій чин дивив ся сам з висоти своєї амбіциї і самолюбства. Все в рясї з відзнаками деканськими, все в чорнім поясї з золотою френзлею, кождим своїм рухом, кождим кроком здавав ся вказувати на себе: „Ось то ми, а хто-ж понад нас“. Попович, не знати вже з котрого поколїня, своячив ся і з небіщиком кардиналом Левіцьким і з кількома крилошанами. Шкільний товариш покійного митрополита Литвиновича завдячував єму парохію, що на нїй від кільканайцяти лїт осївши, був лишень функционером свого чину духовного і більше нїчим, бо о. Софрон був власне типом сьвященика, для котрого чин був лиш средством до прожитку для него і єго сем'і, средством наживи туземного добра, а не полем до ширшої суспільної роботи. Вихований в домі родичів, що́ поза беззглядною покірливостию перед урядом державної управи нїчого більше не бачили, вже від молодих своїх лїт став кариєровичем з одною лишень думкою: поти житя, поки туземного добра. Часті зносини з митрополитом Литвиновичем були відтак тими основами, що на них о. Софрон опер свої аристократичні погляди, що зза них гнув ся він перед всякою матадорою, чи вона була шляхотським вельможою, чи висшим державним урядником. Оженивши ся з Полькою, дочкою з'убожілого шляхтича, ввів до свого дому, як каже Григорий Григориєвич, „два фунти фуми, а два перфуми“, і сам з роду,що́ колись там взискав шляхотський індиґенат польський, гордив ся своїм „przydomk-ом“, а не гірше звичайного шляхтича був сьвято пересьвідчений, що Русин може бути лишень хлопом мужиком; хто-ж сягнув висше, хто ще і з походженя свого не був мужиком, той тим менше не мав обовязку признавати ся до руського народу. З тим він і не крив ся. Двох синів і дочку виховав в дусї польськім, в хатї єго лунало лишень слово польське, наколи руської мови уживав лише в зносинах з челядию або інколи і з деякими пан-отцями. Був гордим на свої плечі, був гордим на свій чин деканський, був гордий на своїх протекторів, а їх портрети, порозвішувані в сьвітлици, уважав домашними пенятами. На стїнах висїли побіч портрета кардинала-митрополита Левіцького і сучасного архипресвітера кілька портретів роду жін-