— Чи-ж я надїяв ся, чи-ж я надїяв ся побачити нинї в своїй хатї сердечну паню сестру! — сказав він, простираючи обі руки і цїлуючи паню сестру в оба рамена, бо і вона те саме вчинила.
— А! i dominus theologu! Нїгде правди дїти, здоровий вибрав ся, як з виду, то удав ся сестрі добродїйцї, — і за тим поцїлував о. Мелїтон Тося в голову, а він цїлував вуйка в руку.
Лице о. Мелїтона роз'яснило ся. Правду сказати, не був він конче рад гостям. Їх приїзд після першої звістки уважав він довершенєм ферального дня, але вид панї Мариї роз'оружив єго. Тїточна сестра панї Мелїтонової з давен, та ще з дївочих часів своїх знакома свому шваґрови, тїшила ся єго прихильностию, а найбільше зза того, що хоч остала вдовицею, бідною, бездольною сиротою, не піддала ся бідї, у людий ласки не просила, а сама своєю головою і трудом шукала собі прожитку. Наколи всї свої, вся рідня, все непокоїла о. Мелїтона ріжними дїлами, а мало коли не такими, щоби з ними не лучили ся і материяльні орудки, Мария одна, хоч єї тїточна сестра давно любила, не просила нїчого і сим з кождим роком добувала в єго очах більшої шани. А не бачив він нї єї, нї сина лїт з вісїм. Тосьо був ще учеником в ґімназиї, як єго мати гостила свого шваґра в своїм домі. Тогдї був о. Мелїтон в Бережанах в справах свого найстаршого сина, щ́о кінчив ґімназию. Сестра тогдї і погостила як слїд свого шваґра і за весь час кількодневного побуту нї одним словом не пожалувала ся на своє вдовине безталаннє...
— Ганно, — говорив о. Мелїтон до жінки, вернувши до дому, — Мария герой-баба! Не загине! А син єї от дитина не така, як мої мізинки. Сам порпає ся, будуть люди з него.
І з Тося справдї вийшли люди. Чотири роки минули, як батогом луснув. Тосьо укінчив теольоґію „cum eminentia“; але нинїшний Тосьо се був вже не той покірненький, тихенький, нecьміливий студент. Чотири роки побуту в столицї краю, зносини з великим гуртом товаришів, ба і з людьми, щó стояли на трикіріонї єрархії, осьвітили і виробили єго. Гарний голос теноровий запевнив Тосеви поважне становище поміж семінаристами, а вони так тогдї, як і нинї, гарний хоровий сьпів уважали точкою своєї амбіциї і слави. Права
