ляви виповзла нагло змия-мідянка стала шукати нори, однак вже єї стоячий близько косар і одним житє. О. Мелїтон кинув ся чим а пересьвідчивши ся наглядно в і кинувши собою об землю не найшла, бо достеріг єї замахом протяв єї мізерне скорше здоймати чоботи, присутности всїх косарів, що їм нічого лихого не лучило ся, справді щиро подякував Богу і зробивши обіт, на тім місци поставив каплицю з іконою сьв. Миколи. Тут також зпід фундаментів виринуло жерельце; нарід уважав се ще більшим чудом, а о. Мелїтон в очах темного люду виріс на незвичайного чоловіка. Та бо сей люд був і так справдї добрим. Він став забувати на свого доброго старенького пан-отця, щ́о був єго попередним душпастирем. Забував на cї патриярхальні зносини, що єго лучили з стареньким, либонь не сьвятим, дідусем і з єго хатою, і привикав до часів нових, а ті були твердші. В горішній части села коло церкви двигла ся нова твердиня, щ́о якось так поводила ся до парохіян, як двір до хлопа. І тут вже треба було чи раз з годину постояти під дверми ґанку, заким дістало ся послуху. Згодом-перегодом той безконечно терпучий люд привик до нових порядків. Новітний пан-отець був добрим хозяїном; дбав про свої будинки, про церкву, научав християнської моралї, а вільні хвилї посьвячував книжкам і читаню. О. Мелїтона звали прихожани мудрим, бо рідко, однак завcїгди, дав добру раду. Без крику, без зводженя комісий потрафив зробити те, що хотїв, а, нїгде правди дїти, часом і дотепу уживав, щоби лишень осягнути цїль.
Поколїнє, щ́о виховало ся вже в лїтах свободи, було трохи своєвольнїйшим. Воно темне але свобідне, також грішило звичайними але все-ж тяжкими пороками. З пороків — піянство і нахил до дикого супружества, а також розпусту молодїжи викорінив о. Мелїтон ориґінальннм способом. Він велїв вандрівному богомазови змалювати образ страшного сатани і повісив єго в темнім кутї церкви лївобіч дверий при головнім входї. Під статию сатани стояли грубо начеркнені слова: „Прийдѣте и менѣ поклонѣте ся душѣ царствія моего“, і з тої хвилї чи явногрішниця, чи піяк, чи любитель чужого майна вже мусїв віддати не аби яку пеню. Справа йшла на суд дванайцяти найповажнїйших старших братів. Пан-отець прибрані в чорні ризи з чорною сьвічкою і з чорною книгою в руках слухали слів обвинителя, а обжалований
