— Ти мабуть ще не знаєш? Ну, то пригадай собі! Ти мабуть знаєш, де сьв. Іван; там просто него хатка, а в тій хатцї вдовичка, а у тої вдовицї були гарні суницї сиріч „лїпообразні дївицї“, а одна з них, не єї, від двох недїль населї; — деклямував з патосом Сьміховик. — Оксана! любчику, Оксана; ой як писанка Оксана, як ремінь дївка!…
— Та цур же вам, чого причіпились! Дайте покій людській дитинї, — відбороняв ся „Москаль“, паленїючи.
— „Де-ж вона для мене!
Бо не возьмеш, Семене,
Бо у батька чорний пес,
Як тя вкусить, то умреш!“ —
кінчив присадкуватий „pater guardianus“ також Сьміховиком прозваний.
— Нїчого-б і умерти, такі губи а очи, як кусень неба, що́ он сияє над Зьвіринцем, — показував Гамалїя рукою, — але синку не відпирай ся. Поки минуть ся вакациї, забудеш, а пригадаєш собі, як поїдеш туди на весїлє.
— На яке весїлє? — спитав неспокійно „Москаль“.
— Всїляке можливе! Менї говорив недавно один „candidatus theologiae sanctissimae“, що за дві недїлї роз'їжджає ся їх з львівського семинаря аж сорок шукати „куниць“, сиріч „прелестних дївиць“. Ну, може і твоя попаде ся котрому, а ти поїдеш тай і нас покличеш! Що, правда?
— А епільоґ? — спитав Тосьо.
— Епільоґ я розкажу, — обізвав ся Сьміховик:
— „Куниця — князеви,
Дуля — Москалеви;
А він бідачище
Любов в кулачище —
Деклямувать стане:
„Ой жінко, жінко, гадино ізмінко,
Щоб тебе кохати, глуздів тра не мати!“
— Славно, Сьміховик, славно! — кликнули молодцї.
Бідний Москаль кликнув і собі „славно!“ — і такий гамір вчинив ся, що аж панї Мария заглянула відхиливши двері і усьміхнувшись та склонившись на їх привіти: „Панї-матко, цїлуєм руки“ знов пішла до себе.
Товариші пожартувавши, засьпівавши кілька пісень і викуривши силу папіросів, потягнули з собою Тося і пішли навідати ся до других товаришів.
