і давай його спихати в пропасть. Послїдних сил став він добувати, щоб увільнити ся від грізної потвори, але чув, що боротьба з нею нерівна. В крайній хвилї, як вже завис між небом а землею, явила ся між ним а потворою якась блага, тепла рука і вона підтримала єго, щоби не розбив ся в глубинї відражаючої пропасти. Ще один рух, одно напруженє сил, і Тосьо при помочи сеї доброї руки стояв на шпилї дивлячись, як засоромлена потвора счезала за стїною скелї. Тосьо побачив сияєво дня, лише що вже не в снї, а на яві. Як раз отворив він очи, через вікна єго кімнати вливало ся сьвітло лїтного сонця. На голові своїй почув він тепло тої самої благої руки — се була єго мати, що́ давно вже вернула з церкви, а затрівожена довгим сном сина ввійшла до єго хати і рукою оглядала єго голову, чи не горяча, чи не болить. І наче засоромлений тим, що так довго міг спати, підвів ся чим скорше на ліжку і став горячими поцїлуями покривати сю найприхильнїйшу для него руку.
— Матїнко, вже не рано?
— Вже-ж, дитино! Снїданок давно готовий. Я вже налякала ся, чи не хорий мій панич, що так спить.
— Нї, здоров, матусю, як зьвір здоров, та лишень сон не добрий снив ся. От і голоден троха.
— Та що-ж снило ся тобі, сину?
— От інспектор, цур єму, хотїв друлити мене в пропасть, але я не дав ся.
— Та і справдї не дав ся, моя потїхо сердечна. Ну, вже-ж тобі єго не бояти ся. А поки збереш ся, я до снїданя зладжу.
Не встиг Тосьо зібрати ся і поснїдати, як в сїнех почув він знакомі голоси товаришів.
— Ну, що-ж Тосю, як живеш, як тобі спало ся після вчерашного упріваня? — гримав той сам великан, що́ вчера в ночи супроводжав Тося і єго матїр.
— А що-ж, добре! гаразд! Але і спав, либонь чи не був би спав до полудня, якби не матїнка, а то в пору збудила.
— Нїчого, нїчого, тобі і належить ся; та-ж ти, братику, спершу і над нами напрів, впихаючи в голови наші сінуси-косінуси і льоґаритми; якби не ти, то „вуйко“ був би всїх поїв! — говорив дальше великан, званий загально „Гамалїя“.
