зарожевілого першим весняним рум'янцем хлопця з італійським “емпі” на плечі. За ним біг великий собака.
— Стій, хто йде? — стримав його раптом вартовий, що стояв за деревом.
— Журавель із вирію! — озвався хлопчина.
— Іди, зубр із лісу! — відповів стійковий.
Стійковий і хлопець глянули один на одного. Стійковий був молодий, може сімнадцятирічний хлопчище, великий, незугарний і веснянкуватий. Він глянув легковажно на малу Михайликову постать.
— А ти що будеш робити в таборі?
— Те, що й ти! — відрубав Михайлик і пішов, не оглядаючись.
Михайлик стоїть у стрілецькому ряді на великій лісовій поляні, де зібрався повстанський курінь на свято весни. Посередині на щоглі повіває синьо-жовтий прапор, під ним уложений з чатиння великий тризуб, довкола нього вінком зброя молодих юнаків, що будуть складати присягу.
Командир Сірий, давній Михайликів командир, проводить присягу. Михайлик ще не присягає — він ще замалий. Та він і так партизан, тілом і душею, і відчуває це так само добре, як його друзі, що виструнчились зліва й справа від нього.
Командир читає наказ. Лунають імена й імена.
— … за мужню поведінку в найважчих умовинах, за хоробрість у бойових акціях, за врятування життя свого командира — нагородити Бронзовим Хрестом Бойової Заслуги курінного розвідника Михайлика.
