Михайлик лежав біля дядька Андрія. Вони обидва з насупленими бровами прислухались до щораз ближчого тріскоту. Михайлик уже раз навіть бачив, як між рідкими деревами майнули сірі миршаві фігурки. Михайлик досі, поза засідкою на капітана, не був у великому, справжньому бою. Михайлик знав, що призначенням партизана є битись, і що великий, страшний бій прийде колись. Він чекав на цей момент всією душею, чекав і боявся. Боявся за себе: яким він буде тоді під градом куль, чи дасть собі раду в тому всьому, і був непевний. Він же тільки малий Михайлик.
Нарешті тепер мало це статися! І хоч Михайлик дуже насуплюється, його серденько тривожно тріпочеться, а по обличчю пробігає час від часу багрова хвиля.
Михайлик пам'ятає тільки першу сальву. Поблизу було тихо. Весь відділ заліг, затаївши віддих, а большевики з голосним тріском підходили все ближче й ближче. Їх підпускали на найближчу віддаль. Михайлик уже зовсім добре бачив двох, що йшли навпроти в сірих “рубашках” з наставленими автоматами. Михайлик увесь дрижав; йому вже навіть здавалося, що щось трапилося, що хтось забувся і большевики прийдуть аж до них.
Раптом гримнула повстанська сальва. Михайлик бачив, що большевики розскочилися й позвикали, забігаючи за дерева й залягаючи. Михайликові лящало в ухах від пострілів і криків “слава” — “ура”. Михайлик гукав “слава” так, щоб лише цей оклик було чути. Йому дуже хотілося чути це слово — воно саме, мов перемога.
Хтось гукає: — Ґранати!
Михайлик кидає свою ґранату і гукає до інших: — Ґранатами, ґранатами їх!
Косить високий Іванко-кулеметник. Ідуть большевики. Іванко чекає, а потім як сипне — покотом лягають вони один по одному, як лягають по черзі хвилі жита
