пана, шо вважаєте, кау, в окулярах та в таких делїкатних черевичках хоть, кау, бери в руки та чеши ся в них, та ше, кау, ци видиш, шо на нім вишивана сорочка, видиш кау, га?!”
“Та вижу” вповідає Семен Петра Прокопового Галушки.
“Ба чож він, питаю, вважаєте, на що він, кау, мужицьку сорочку вбрав?
“А лихий го кае знає!”
“Отже видиш, а я таки знаю” (бо то я, вважаєте, чув, що то якась, вибачте ми за слово, мода, ци яка віра, на тих панів находить) тай: “се, кау, відай така мода на него зайшла, що він та, кажу, мужицьку сорочку вбрав” (бо я вже, чуєте, й у постолах видїв панів).
“Говоріть ви свої — кае Семен — не має, кае, де гроші дївати та дуріє, дурень”.
“Гм! — гадаю знаєте собі — може воно й дурень, а може, кау, й не дурень; може воно вважаєте так, а може значить, як той кае, й не так! усїяко буває: один сидить у коршмі, а другий, уважаєте, в читарни. Змовляють ся, знаєте, злодїї, тай панщину, вважаєте, хотять заводити: такий, уважаєте, віт, така рада тай така громада. Ой нема, як той циган казав, правди, лиш у минї та, кае, в Бозї трошки!
Бо й професор, гадаєте, лїпший? Также то все в змові! А на щож він фердилюнки пише, шо, вважаєте, наші дїти та до школи не ходять?! А лиш: він, знаєте, напише, писар, уважаєте, прочитає, віт, міркуйте, стягне гроші, а вітак усї три, наприклад, дїлять ся. Деруть, уважаєте, псяюхи, а все з нас, а все, наприклад, із нас.
Або оногди, чуєте, посилаю свого Микитку (він уже, знаєте до школи ходить): “Іди — кау — Микитко, гони коровчину пасти, а ти, кау, Андрійку (єму вже на третий рочок) іди намісь Микитки до школи!” (Піславби я, знаєте, й Андрійка — та коби то, вважаєте, більшеньке, то би вібив тай — махай на стернї! але там що бити?! (Та кау я єму: “Іди намісь Микитки до школи, а як, кажу, тебе професор запитає ся, чо'ти або що! то ти, кау, скажи що: я, кажи, прийшов намісь Микитки до школи.”
