З Івана зробив ся в містї Яном, а єго жінка Яновою. Замешкав далеко на передмістю в тїсній вуличцї, в маленькій хатчинї. Тиснув ся там з родиною, як оселедцї в бочцї.
Рубав дрова і що затерликав те й проликав. А жінка носила воду, послугувала панам, прала білє тай била чоловіка.
“Ти будеш пити, а я буду бити” — приговорювала.
Вона велика й сильна, як довбуш, а він маленький та скорчений, як котеня. Вона єго била, а він плакав та просив ся, як мала дитина.
Аж одного часу Ян ослаб так, що й дрова не міг рубати. А жінка не дбала, нагонила до роботи що днини. Колиж і то не помогло, то вона не дала єму їсти.
Таки так без усяких предисловій: сїла з дїтьми до обіду, а Яна трутила від стола тай сказала:
“Я тебе не маю за що годувати; іди жебрай, коли-сь не годен робити”.
Ян пішов з плачем до прачки Валєнтової, що мешкала на тім самім коритари и став жалувати ся. А Валєнтова обібрала ся за посередничку. Янова вияснила причини свого поступку.
Робота би для Яна найшла ся, колиж бо він піяк. У тім готелю, де Янова вслугує, портієр потребує на ніч послугача, щоби браму відчиняв гостям. Заробити може, ще й богато, а летреба шанувати ся.
Ян закляв ся на чім світ стоїть, що більше й не подивить ся на жаден трунок.
