лїт. Нїби тото “я” наше затоплює ся, розпливає ся, щезає, а натомість нове якесь настає. Мабуть, коли би й перейшли ми в інше, поза гробове житє, то з теперішнього, нашого “я” не лишило сяб і крихітки.
Щоби хоть трохи посумувати за помершим приятелем (нам здає ся, що сумуючи, робимо якусь полекшу помершим) і щоби викликати в собі ревні спомини про него, забагло ся менї подивити ся на письмо, що написав до мене Йван іще в шестій клясї. Се дїяло ся в часї ферій і Йван повідомляв мене, що прийде до мене.
Я відшукав між паперами на столї вже трохи зжовкле письмо, записане нерівними, стоячими буквами. Я вдивлював ся довго в то письмо. Там стояло прописано:
Дорогий Василю!
Не можу вже довше видержати дома; прийду до тебе в сей четвер, 21. Поїду з сусїдом на торг до міста, а там може трафить ся знакомий чоловік із твого села, що мене відвезе. Очікуй мене хоть би до опівночи, бо як не буде фіри, то пішки прийду, але напевно.
Твій
Іван.
Мене жахом прійняло: дата згоджувала ся як раз, тодї було також 21. Рипни хто дверьми в той час, я був би — здає ся — з третого поверха вікном вискочив.
Письмо менї в руках закаменїло, а букви видавали ся менї, наче ті роз'юшені бжоли, що кождої хвилї вискочать із того паперу прямо до моїх очей і покусають мене. Мій питомий віддих пужав мене. Я дожидав чогось страшного. Такого страху зазнає допевне той чоловік, що стоїть під скалою й видить, що вона ось-ось має обірвати ся.
Не то я дрімав, не то деревів, не то відходив від притомности. Я чув, чув тим змислом, незнаним у здоровім станї, чув, дотулював ся й видїв мого товариша Йвана. Се було для ме-
