Сторінка:Мартович Лесь. Не-читальник. Оповідання (Едмонтон).djvu/53

Цю сторінку схвалено
— 55 —

би воно вже давно-давно проминуло й нїби я єго сам пережив. Але то не було теперішнє людске житє.

Нараз згадав я про свого товариша Йвана, помершого перед трьома роками. Не так згадав я єго, як радше він менї привидїв ся. Став передо мною хирлявий, худий, зі змученими очима, з сухітничими румянцями. Зовсїм такий, як я єго послїдний раз видїв.

Я стямив ся. Змисли мої пробудили ся, а той якись инший змисл зовсїм щез. З ним разом запроторили ся й ті мої фантастичні мрії, достоту як той сон, що з него нїчо не тямимо, хоть знаємо, що щось та снило ся.

Я став думати про мого товариша Йвана. То був мій найлїпший приятель. Єго житє було історією мужицких синів, що вчать ся в висших школах. Він був сином мужика-халупника, що на своє вдержанє мусїв днинськи працювати на ланї. Івана, як звичайно, в ґімназії переслїдували. Все єму говорили: до гною, хлопови, не до школи. А він таки держав ся тої школи. Цїлий час був у бурсї, або удержував ся з лєкцій. Ще в ґімназиї дістав сухоти, а в півроку по матурі вмер. За цїлий час короткого житя не зазнав хвильки веселости. Свята й ферії були може для него ще прикріщі, як час школи. Куда єму поїхати, куда подїти ся? А несміливий був хлопець. Не мав відваги нїкого просити.

Видївєм єго щось на місяць перед смертю. Майже за кождим словом задихував ся й покашлював. Що кілька кроків мусїв припочивати. А найдужче мене вразило то, що більше нїчо не говорив зо мною, тільки розповідав, що єму вже лекше й невдовзї подужає.

По єго смерти так жаль менї було за ним, що я гадав, що нїчим менї вже й потїшити ся.

Отже таки не тілько, що я потїшив ся, а ще на добавок і забув зовсїм про него. Я передумував про цїле житє єго зо мною, про єго приязнь і чудував ся, що не можу в собі й одної іскорки жалю роздути.

Так, наче переходимо ще в сїм житю через ріку Лєту. Не маємо щирих почувань до того, до чого мали ми за молодих