тай розгадую, щоби сей сон міг значити. Вода каламутна, риба, зуби віпадають — та се смерть, нехибна смерть. Загадала я собі таку довгу-довгу думку, що аж забулам ся. Дїти сплять, Гриць віддихає так тяжко та стогне… Дїти мої, гадаю собі, що з вами буде? Підете попід чужі плоти, а відтак як підростете, то підете на службу до пана або до Жида. Радше, щоби ви вперед повімирали, то так би менї тяжко не було. Раз бих віджалувала тай по всему. А відивлювати очи цїлий вік, як дїти валяють ся попід чужі плоти, як у дворі або в Жидів немиті та нечесані молодий вік зробляють, то — сусїди мої — тяжко, то дуже тяжко… Що їх чекає на панскій службі? Заки молоді, заки годні, муть робити, а як ізпадуть трохи з сил, то забирай ся, ший торби та лїзь добрим людям у очи, аби помилували букаткою хлїба. Загадала я собі таку довгу думку та так менї тяжко стало, як коли би хто менї ніж у серце встромив. Отак я загадала ся тай наслухаю, що Гриць робить. Слухаю, а він так тяжко сопе, якби вже конав. — Грицю, ти спиш ? — кажу. — Нї, не сплю, каже. — Може, кажу, засвітитит світло, може тобі що треба? — Нї, каже, нїчого не треба, менї лекше. — А я знаю, сусїди, що він мене гулить. Прикро єму, прикко дуже, що загнав нас у таку біду.
— Видиш, Грицю: красно віряжаєш дїти. Єрина піде до двора дївувати. Люде показувати-муть на ню пальцями, як на остатну. А Николку тягати-муть шандарі за волоцюзтво, так як тягали дїтей Дзїня-цигана.
— Йой-йой, жінко, що робиш зо мною? — прогорив Гриць, силуючись обернути ся до стїни. Але не міг. Похилив тілько голову в той бік, як стїна.
— Та бо ви, кумо, лишіть їх, не допікайте, — говорила Семениха. — Таже то ще не тото… Ще не так люде слабують, а однако віходять. Тай Гриць іще подужають. Бог ласкав.
Грициха не дала переконати себе.
— Що-ж бо ви, Семенишко, говорите? Таже я би була рада, аби подужав. Та що з того? А виж не видите, який став? Шкіра та кости. Там уже нема кому віходити. Аби, прем, і лекше стало та кому там жити?
