— Як то може бути, щоби, право було для Коропа, а щоби для нас жаднїського права не було?
— Так, так, — доправив Гриць — право є кождому однаке.
— Що-ж воно таке за право? — говорила Грициха, — тай від коли воно так на світї, аби віддавати ґрунт із межи дїтей у жидівскі руки. Я дурна баба, але менї здає ся, що право не може нїкому ґрунт відбирати тай жидови давати.
— Я такого права не приймаю ся, — сказав рішучо Гриць. — Як менї нема права в громадї, то я йду деинде: я знаю, куда двері втворяють ся.
Тепер зачав говорити війт поволи й виразно:
— Таже погодїть. Я вам жадного права не можу робити, бо вже суд ізробив: суд старший над мене. А з сим така справа, вуйку Грицю. Таже ви затямили небіжчика Гаврила. Який був богатир? Пари єму в селї не було. А що собі вістроїв? Залїз у банок, рат не поповнив; та не пішло все ґосподарство на бубен? Пішло! А також викрикував, що: ану — каже — най хто — каже — прийде, то — каже — заріжу. А з'їхала комісия тай хату й увесь ґрунт віддала панови. Ще й дотепер сидить у нїй Кручка. Позичив — віддай, а нї, то з'їде комісия тай уже.
— Таже я не спираю гроші віддати, — почав лагідно Гриць, — але тепер не маю. Відки возьму?
Короп приступив ік Грицеви:
— Кажи менї правду, відки ти можеш відтак мати? Маєш що продати на двістї левів, чи маєш відки їх устарати? Таже то не двістї крейцарів, то сума. Я тобі скажу правду, мене кортить купити в тебе помірок під горою. Ти менї відступи помірок, а я тобі підпишу, що межи нами злагода, що я заспокоєний. Однако той помірок тілько не варта, нїхто би тобі за него тілько не дав.
Грициха скричала:
— Я не зволяю! Що то за якесь ошуканство?! Ти, Коропе, не підходи менї чоловіка: в мене дїти є. Ми годуємо з того помірочка дїтей тай себе. А ти, Грицю, най тебе Бог боронить! Гей люде! Що сей загадав? що сей загадав? Хоче мене з дїтьми з торбами на старість пустити. Світку ти мій гіренький!
