Варвара кричала ще їй на вздогін:
— Сокоти ся ти, зелепуго, сокоти ся мене, як вогню, бо як іще раз учую за якусь обсуду, то розідру тобі хавки від вуха до вуха; серед села розідру!
А сусїда Грицева, стара Семениха, ймила була раз Грицевого синка, Николу в своїм саду на яблїнцї. Зсадила єго відти тай випарила, не жалуючи долонї.
Счинив ся вереск. Сусїди зазирали через плоти. Вийшла й Грициха тай стала впевняти, що Никола здоймив лиш одно-однїське яблоко з землї, а на яблінку зовсїм не лазив.
Семениха аж руки заломила з пересердя:
— Гей, люде добрі! Та через се злодїйкувате насїнє нїяк буде стебельця на дворі вдержати: обнесуть де що є. Тай то малий злодїй украв, а стара злодїйка покриває. Та ти, крива відьмо, вчиш дїтей крадїжки! Ти чоловіка звела на нїнащо. За першої небіжки Гриць був порядний ґазда, а за тебе він і піяк і нетріб. А то, бігме, радше би єму було повісити ся, нїж мав завязувати собі сьвіт із такою кривою відьмою.
Грициха замахнула ся палицею:
— А йди-ж ти, мерзо! Я тебе до суду завдам, що ти мене відьмою називаєш. Абисьте були люде сьвідомі. (При сїм слові сусїди поховали ся поза плоти). А я присягну, що то ти відьма. Я знаю, що ти ходила гола навкруг хати з макітрею на голові.
То була робітна днина: чоловіків не було дома, лиш жінки. Тому Семениха балакала ще довгенький час із Процихою. Проциха плекала дитину обвислими, зжовклими грудьми тай приповідала:
— Добре кажете, Семенишко, то вона звела Гриця на нїнащо. Який став тепер! Сором межи люде показати ся: та він і в недїлю в чорній сорочцї. Не дбає вона нї за чоловіком, нї за Василиною. Дївцї вже двацятий рік, а люди не трафляють ся. А все через ню.
— Погань, кажу вам. Таже я ще затямила єго першу небіжку. Жили, як той казав, у мирности і в радости. Мав з нею двоє дїтей. Старша Марія, та померла вже віддана при
