входячи до хати, але єго прибитий вигляд не показував зовсїм молочного настрою.
— Ігі на тебе, піяку! — відповідала єму Грициха з печі. — Ти з глузду зсунув ся, що плетеш, не видиш, що образи в хатї?!
— Но-но-но, жінко, Бог з тобою! Чоловік, як якийсь казав, хоче зажити сьвіта: на то Бог дав недїлю. Цїлий тиждень працюємо, як той казав, в потї чола, а — —
— Ей, робітнику мій! — аж засьпівала Грициха. — Іди, йди, старцуне, ще колись горівка в тобі займе ся. Тай то нї встиду, нї сорому не має: уже, дїдовід, одною ногою в ямі, а ще як заллє собі пельку, то мало що хибує, аби по стїнах не дер ся.
Гриць замуркотїв щось під носом, а потому вхопив ся обома чорними, костистими руками за голову, сїв за стіл тай: “Убила мене — каже — як кагла!” Від заправленої чорт зна чим горівки болїла єго голова.
Василина подала єму вечерю тай пішла лагодити постїль.
Чи він був піяк?
Варвара, Павлова донька, дївка чорнява, висока й гнучка, напала була раз серед поля на Василину, бо Василина десь її по селї обсуджувала.
— Ти обсудо якась! — кричала Варвара. — Розповідай лїпше по селї за себе та за свого дєдю-піяка, а не за мене, бо я тобі зараз кіски повимикаю.
Василина дивила ся звичайно в землю тай тому всї казали, що вона “непевна”. Тепер вона глипнула на Варвару своїм зизим оком.
— Брешеш, Варваро, я тебе не обсужувала, а від мого дєдя тобі зась!
— Бреши сама з псами, ти опуде вонючий! Адї, воняє від тебе, як від тхора. А твій дєдя таки піяк: малі дїти знають, що він піяк.
Василина відійшла. Ішла зовсїм спокійно так, наче би нїчого й не стало ся.
