лїсї, в самій серединї, а то єго з усїх боків вовки обскочили й наважили ся житє взяти. Місто, місто — обдирство, ошуканство, наче хто шептав єму в вухо.
Аж іде Василь, з того-ж села, самою серединою вулицї. В правій руцї батіг, у лївій коновка, в коновцї сушений короп, на шиї дріт, а на голові три капелюхи. Спідний — старий соломяний; середний — новий, суконний, чорний, для себе про сьвято; а верхний — новий, сивенький для синка, Грицка, також про сьвято. Проць до него:
“Заратуйте-ко мене хоть шісткою!”
Василь махнув батогом:
“Куме Процю! та я осьде ледви тлїнний: на гуску соли ми не стало. Бувєм у штайрантї, платив податок. Обібрали до сорочки, обголили до мяса, ледви з душею втїк.”
Проць поплїв ся далї. Розмірковував, розраховував, а то все — не стає й не стає.
“Таки не витякне моїх гроший, треба буде докласти жіночі,” гадкував Проць тай зайшов до другого желїзного склепу. Там так само, як і в першім. До третого, так самого; до четвертого, також так само.
Проць налякав ся; та се й з жіночими не стане. А паця? Що з пацям буде?!
“Мо-ой! аби вас повіхопювало що до лаби, аби на вас хороба тяженька!” закляв Проць серед дороги на ввесь голос та так щиро аж зітхнув. Нїякої ради, нїякого поратунку, хоть сядь тай плач.
Але паця? Паця мусить мати свою вигоду, аби з під землї дістати, аби камінь зубами гризти! Христянин борше витримає й голод і холод, а нїмина марнїє, сохне. Воно не знає пожалувати ся (рахувати: нїмина), що є голодне, що менї студено, що підо мною мокро, але марнїє. А воно до чого здале, як марне? Лиш гріх за него. Христянин не потребує в сало дбати. Най буде худий як хорт, лиш аби робив. А худібка не то; як уже марна, то нїдочого тай решта. А ще паця!
Отак гадкуючи йшов Проць нога за ногою, похнюпивши
