X. запросив свого бюрового товариша, Мілька, перед обідом до себе на чарку лїкеру. П. Мілько, що завсїгди точно приходив на обід, випив, попрощав ся з товаришем і вийшов. Пійшов найкоротшою дорогою: через склепок із булками.
Лишень зачинив за собою склепові склянні двері, збентежив ся, як той заяць, що єго з усїх боків пси обскочать. Перед склепиком стояла бричка, а в нїй сидїв пан маршалок.
Мілько хотїв незамітно втечи, але пан маршалок завважав єго.
— Моє поважанє, пане Мільку! Як ся маєте?!
П. Мілько затрусив ся, як осиковий лист у осени.
— Моє поважанє! Я… я… підводив п. X.
— Навмисне через склепок, щоби побачити ся з красною склепаркою, — зареготав ся пан маршалок.
Мількови стали сльози в очах:
— Алеж пане… ласкавий, як можна?
— Но, но, — успокоював п. маршалок — жарти, пане Мільку. Атже я знаю, що з вас за примірний муж!
П. Мілько побіг до дому, як попарений. Добродушна усьмішка щезла з єго облича. Журба зависла над єго лисою головою, наче чорна хмара.
Від бистрого ходу впрів. Прибіг до дому, сїв на фотель і холодив ся, махаючи капелюхом.
“Що за нещастє”, бурмотїв під носом.
Увійшла жінка, висока, худа зі злобними очима. Аж пашіла така румяна: тепер що лиш висваривши ся з кухаркою.
