зо два, чи зо три гіллястих дерева, біля паркану кілька кущів смородини та аґрусу, по той бік паркану сад та грядки з гарбузами, а далі починається плантація бавовнянику. За полем ліс.
Я обійшов навкруги, здерся задніми східцями біля прачкарні й пішов до кухні. Пройшовши кілька ступнів, я почув, як глухо гула прядка, то стихаючи, то голосніше. Тоді мені ще дужче схотілося вмерти, — на мою думку, це найсумніший згук на світі.
Я пішов далі. Певного плану в мене не було. Я здався на волю божу: а може вона мене обрятує у скрутну хвилину! Я вже помічав, Бог завсігди стає мені в пригоді, аби тільки я здався на його.
Як я вже доходив до кухні, встав один собака, за ним другий та й кинулися на мене. Звісно, я спинився й вирячив на їх очі, не ворушачись. І зняли ж вони гавканину!… В одну мить я став ніби віссю з колеса, а вони спицями. Штук із п'ятнадцятеро їх зібралося круг мене. Простягши шиї та носи, вони страшенно гавкали та вили. Та ще нові все прибували звідусіль, перескакували через паркани, вилазили з усіх куточків та все летіли на мене.
З кухні вискочила негритянка з качалкою в руках.
— Геть, Тигре! Геть, Споте! Цить!
