— Колиж бо вони при тім нічого не говорять — запевнював Гек.
— Я придивлявся зблизька, але не чув нічого.
— Дивно — сказав Том. — Се вони певно говорять дуже тихенько. Так, так, дуже тихенько. Сеж навіть малі діти знають! — додав згорда. Товариші повірили в те, бо деж таки видано, щоби нерозумний хліб міг без відповідного замовлення поводитися так розумно, та ще в такому важному ділі.
— Ото хотів би я тепер там бути — скрикнув Джо.
— І я — сказав Гек. — Ех, що дав би я за се, щоби тільки знати, за ким вони так шукають!
Хлопці замовкли і надслухували далі. Нараз у Томовій голові розяснилося.
— Хлопці — скрикнув — я знаю, хто там утопився! Се ми! І в цю хвилину вони почули себе справжніми героями. То була побіда, яка їм і не снилася. Вони пропали, за ними шукають, плачуть, жалують, каються, що супроти тих бідних, пропавших синів були так безсердечні, тепер мучить їх сумління. А найкраще зі всього те, що про них тепер ціле місточко гуде і всі хлопці щиро завидують їхній славі. О, се чудово! Задля того самого варт було стати піратом.
Вечеріло. Пароходик вернув до своєї звичайної праці, човни позникали, а пірати пішли до свого табору. Вони були страшенно веселі й горді з нової слави і з того, що такий заколот викликали в місточку. Наловили риби і смачно повечеряли, а потім забавлялися здогадами, що то тепер про них думають і говорять. Вони уявляли собі, як то всі турбуються та бідькаються — і це було їм дуже любе. Але як стемнілося, балачка заніміла. Вони тихо сиділи і гляділи в огонь, а думки їх полинули кудись далеко-далеко. Їхній запал остигав. Том і Джо не могли ніяк відігнати від себе прикрих ду-
