раділо, але й боліло, що „востаннє“ може глянути на своє гніздо. Инші пірати теж „востаннє“ дивилися на місточко і так задумалися, що й не помітили, як вода відбивала їх від острова так, що мало не минули його. Ще в час побачили небезпеку і зробили, що треба.
Коло другої години дараба осіла на мілині може яких сто метрів вище острова. Хлопці мусіли бристи сюди й туди, щоб перенести своє добро. На дарабі було старе вітрило, хлопці забрали його, напняли поміж корчами немов шатро та зложили під ним усе своє добро. Самі рішили спати під голим небом (розуміється в гарну погоду), як воно й годиться справжнім розбійникам. Пішли двацять до трицять кроків у глибину ліса і під грубезним спорохнявілим пнем розложили ватру, спекли кілька шматочків сала і зїли мало не половину всього свого хліба. Яке воно чарівне та дике, вольне життя в тім дівичім лісі на незнанім, безлюднім острові далеко від людських осель!! І вони заприсяглися не вертати вже ніколи у культурний світ. Полумя палахкотіло і освічувало їхні обличчя та червоним блеском грало на пнях дерев, що стояли неначе комини лісового храму, на блискучих листках і на дикому винограді, що звисав згори пишними пасмами. Коли доїли останній кусок хрупкої солонини та хліба, простяглися на траві і були без міри щасливі. Вони могли найти собі холодніше місце, але ніяк не хотіли зректися тої романтичної приємности, лежати в теплі ватри.
— А що, чи не весело? — спитав Джо.
— Чудово! — відповів Том.
— А що сказалиб так хлопці, якби нас тепер побачили? — докинув Том.
— Мабуть луснулиб із заздрощів! Правда, Геку?
— Певно, що так! — сказав Гекльбері. Мені бодай це подобається. Нічого кращого мені не треба, хоч по-
