стерні. Том стояв поважно, насупивши брови і склавши на грудях руки, тихим але рішучим голосом давав прикази:
— Повертай на ліво проти вітру!
— Повернено, капітане!
— Держи стерно!
— Держимо, капітане!
— Розпусти вітрила!
Тихо й спокійно виплили на середину ріки і ніхто навіть не подумав, що всі оці прикази не мали ніякого значіння.
— На яких вітрилах іде судно?
— На спіднім, середнім і летючім!
— Розпусти ліве вітрило! Моряки на щоглу! Та швидше!
— Головне вітрило спусти! Повертай! Гальма!
— Так, капітане!
— Стерна в руки! Напирай на ліво! Сильно! Рівно!
— Рівно, капітане!
Дараба переплила середину ріки і почала навертати до другого берега. Хлопці справили її до острова і поклавши стерна, пустили її з водою. Доброї пів години ніхто не відізвався. Тихо-тихенько плили поуз місточка. Два-три мерехтячі світла показували, де воно лежить. За широким морем, в якому купалося безліч ясних зір, ген далеко дрімало воно собі спокійно і не прочувало, які то преважні доконуються події. „Чорний местник“ стояв непорушно з хрещеними на грудях руками і „останній раз“ глядів на місце своїх давніх утіх і недавніх турбот. О, коби „вона“ тепер на нього подивилася, як він відважно бореться з хвилями грізного океану, як без трівоги в серцю заглядає в очі небезпеці й смерти, як з усміхом на устах іде назустріч своїй згубі. У своїй буйній уяві переніс Джексонів остров із сусідства з рідним місточком ген далеко за тридевять земель і серце
