Може колись ті злі люди будуть каятись, як побачуть, до чого його довели. А він прецінь хотів бути чемним і добрим хлопцем, тільки вони йому не дали. Вони конче хотіли збутися його, ну добре, нехай так і станеться, як того собі бажали. О, вони будуть на нього нарікати, чомуж би ні? Вони будуть проклинати за те, що станеться. Так, люди довели його до того, що тепер лишається тільки одно — стати розбійником. Иншого вибору в нього нема. З такими чорними думками Том опинився за місточком. Йдучи луками, ледве чув шкільний дзвінок, що скликав дітей на пообідню науку. Він аж заплакав, що вже ніколи-ніколи не почує того милого звуку. Йому дуже гірко, але така вже його доля. Його вигнали в холодний, безсердечний світ — і він мусить скоритися. Але він прощає усім, усім… Бідний мученик заплакав ще дужче.
В тій хвилині зустрів свойого щирого приятеля Джо Гарпера. І він був сумний і стурбований, та мабуть теж волікся з якимось великим і страшним задумом у серці. Зійшлися дві душі з одною думкою. Том утираючи рукавом сльози, хлипав і росказував, що його дома кривдять, що його ніхто не любить і він рішився піти в далекий, великий світ і ніколи не вертатися.
— Сподіваюся, Джо, що ти мене не забудеш друже! — сказав вкінці.
Але виявилося, що Джо хотів сказати Томові якраз те саме, і навіть шукав його на те. Його вибила мати за те, що він ніби зїв сметанку, а він її не тільки не зїв, але навіть і не бачив. Се ясне, що він їй вже так надокучив, що вона хоче його з дому позбутися. Ну, як так дуже того хоче, то щож йому діяти? Дай Боже, щоб вона була щаслива і ніколи не жалкувала того, що прогнала свого бідного хлопчика у безсердечний світ, в якому він буде мучитися і вмре.
І обидва хлопці, сповиті глибоким смутком, пішли
