ложку вгору. Том перелякався, спустив очі. Тітка Поллі схопила його за вухо і боляче стукала наперстком по голові.
— Ну, й скажи, як тобі не сором так мучити бідне, нерозумне сотворіння?
— Я — я зробив се лишень із співчуття. Аджеж Мурко не має тітки!
— Не має тітки? Ах, ти осле! Щож це має до речі?
— А вжеж має. Якби Мурко мав тітку, то вона певно булаб йому живому випалила всі кишки, не думаючи при тім так само нічого, як колиб він був людиною.
Тітку Поллі вкололо це в саме серце. Вона аж тепер зрозуміла, що те, що було боляче для кота, могло бути таким і для хлопця. Вона злагідніла і жалко їй стало хлопця. Її очі заплили слізми, вона погладила Тома по голові і сказала ласкаво:
— Томе, цеж усе для твого добра…, вонож тобі помогло.
Він живо глянув їй в очі і ледве помітно всміхаючися, поважно озвався:
— Я знаю, тіточко, що ти бажала мені тільки добра, але я також не бажав зле Муркові. І воно йому також помогло, бо він ще ніколи так весело не скакав.
— Ну, вже… вже, не сердь мене, пустуне! А тепер іди і будь уже раз слухняним хлопцем, а — ліків не потребуєш вже більше вживати.
Том дуже вчасно прийшов у школу. Сід помітив, що чогось так вчасно став приходити що дня. І не бавився товаришами, як се бувало давніше, ні, він вертівся біля воріт шкільного будинку. Казав, що нездужає. І справді недобре виглядав. Старався удавати, що дивиться зовсім не туди, куди справді дивився — на дорогу, що вела до школи. Ось іде Джеф Течер і Том повеселішав. Хви-
