Але Мурко показував, що йому справді треба.
— Чи справді, Мурцю?
Мурко замуркотів, що справді.
— Ну, як так, Мурцю, то я тобі дам, бо я не такий, щоб не дати; та тільки, як тобі буде не в смак, то не нарікай на мене, а на самого себе.
Мурко замурликав, значить погодився. Том розкрив йому мордочку і влив порцію чарівного ліку. Мурко підскочив на кілька метрів угору, пронизливо запищав, бігав по кімнаті, як скажений скакав на меблі, перевертав вазонки, роблячи страшенне безладдя. Потім став на задні лапки і почав танцювати, виявляючи свою радість божевільним мявчанням. Потім знову бігав по кімнаті і перевертав, що попало. Тітка Поллі ввійшла в кімнату саме тоді, як її любчик вивернув кілька подвійних козлів і з голосним „урра“ вискочив крізь відчинене вікно, а за ним вилетіли й останні вазонки з цвітами. Старенька аж заніміла з дива і дивилася поверх окулярів, а Том аж качався від сміху по хаті.
— Томе, що се сталося котові?
— Не знаю, тіточко, ледве промовив Том, заходячися від сміху.
— Щось такого я не бачила, відколи жию. Від чого він сказився?
— Направду, тіточко, я не знаю. Мабуть коти все так доказують, як їм весело.
— Так? Справді так?
В її голосі було щось таке, що наказувало обережність.
— А якже, тіточко, — я — я бодай так думаю.
— Ти так думаєш?
— Так, тіточко!
Вона нахилилася й роздивлялася. Том трівожно приглядався їй і побачив, але вже за пізно, що зпід скатерті визирає зрадлива ложка. Тітка Поллі піднесла
