лодий. Оце научка для тих, що не дають спокою трупам. Поттер за це повисне, аби тільки піймали його!..“
Кожний мав щось сказати.
Сказав своє і пастор:
— То божий суд! — „тут видно палець божий!“
Том тремтів увесь, бо його очі доглянули спокійне лице індійця Джо. Саме в сій хвилині товпа заворушилася і дехто закричав: Ось він! Прийшов сам.
— Хто, хто такий? — запитало відразу двацять цікавих голосів.
— Муф Поттер!
— Ого, ловлять його! Обертається, хоче втікати! Ловіть, ловіть!
Ті, що сиділи на деревах над головою Тома, кричали, що Муф і не думає втікати, та не знає, що з ним діється.
— Що за безличність! — завважив хтось. — Ще й прийшов подивитися на свою роботу. Мабуть не сподівався застати стільки людей.
Юрба розступилася, бо оце шеріф поважно провадив Поттера, взявши його за рамя. В нього вгиналися ноги, а очі гляділи перелякано-страшно. Ставши перед трупом, лихорадочно затремтів, затулив обличчя руками і — заридав.
— Не я це зробив, людоньки, говорив хлипаючи. — Бог мені свідком, що не я!
— А хтож на тебе каже? — крикнув хтось.
Поттер підвів голову і глянув по людях трівожним, безнадійним поглядом. Нараз побачив індійця Джо.
— Ах, Джо, тиж мені обіцяв, що ніколи…
— Це ваш ніж? — спитав шеріф, показуючи йому ніж.
Поттер був би впав, якби його не були підтримали і не посадили на землю.
— Так я й знав, коли не прийшов сюди по нього…
