— Твоя правда, Геку, се якийсь безпритульний пес — ледве чутно сказав Том.
— Комуж се він смерть віщує? Ану, поглянь Томе!
— Мабуть нам обом, бо ми вкупі.
— Ох Томе, пропали ми бідні! Що я в пеклі опинюся, се вже я добре знаю! Я був завсіди поганим хлопцем.
— Бачиш, Геку, то всьо длятого, що занедбуємо школу і робимо те, що заборонене! І я міг би бути такий добрий і чемний як Сід, якби хоч трошки хотів, але мені зовсім не хотілося. Колиб я ще цей раз вийшов ціло, то присягаю, що вже не пустуватиму, і пильно буду ходити до недільної школи.
І Том став трохи плакати.
— Ти злий? — І Гекльбері почав також плакати. Що то ти Томе, ти ще ангел в порівнанні зі мною. Ой, Боже, Боже! Хотів би я хоч трошечки бути ліпшим.
Том ще раз хлипнув і врадуваний прошепотів:
— Глянь, глянь, Геку! Та собака відвертається від нас!
І Гек зазирнув і собі підскочив з радощів.
— Ну, і справді! Раніше теж була відвернена.
— І не дурний же я, що того скорше не помітив? Знаєш, то смішно. Але кому се вона вила?
Пес перестав вити. Том нащурив уха.
— Тихо, а се знов що? — прошепотів.
— Якби свиня рохкала. Ей, ні, се хтось хропе, Томе!
— Хропе? — Але де, Геку?
— Мабуть у кутку на другім боці. Так бодай здається. Мій старий спав тут не раз, але як він хропе, то аж мури тріщать. Але се не він. Він мабуть вже ніколи не вернеться у наше місточко.
Хлопці вже підбадьорилися і їх взяла цікавість.
— Геку, а можеб ми пішли подивитися, я поведу.
