пальцем написав початкові букви свого імени й прізвища.
Потім показав Гекові, як має писати букви Г і Ф — і присяга була готова. Вони запорпали зараз ґонту при самій стіні з незвичайними церемоніями і чарівничими примовлюваннями.
Пута, що їх наложили собі на язики, були замкнені залізними замками — а ключ закинули.
В тій хвилині всунулася отвором на другому кінці заваленої гарбарні якась постать, але хлопці не помітили того.
— Томе — питав шепотом Гекльбері, — чи нам не буде вільно ніколи говорити про сю справу, ніколи?
— Розуміється, що ніколи. Що небудь станеться, ми мусимо тримати язик за зубами. А ні, то згинемо на місці. Ти вже забув?
— А так, так, правда!
— Якийсь час ще розмовляли шепотом.
Нараз завила собака протяжно й жалібно, може яких пять кроків від них. Хлопці притулилися до себе. Зі страху аж задеревіли.
— Кому то з нас вона виє? — спитав Гекльбері.
— Не знаю. Визирни но крізь щілину, — живо!
— Визирни ти, Томе!
— Я не годен, не годен, Геку!
— Визирни, Томе, визирни! О, знову завила, — проклята!
— Ох, Боженьку, слава тобі! — прошепотів Том. — Я пізнаю цей голос, се Гарвізонів Бельо.
— Ах, яке щастя! А то я, Томе, вже був на смерть перелякався. — Я думав, що це безпритульний пес.
Собака знов завила. Хлопці задрожали.
— Ой лишенько! — простогнав Гек, — це не Гарбізонів Бельо! Поглянь но Томе!
Том тремтючи з переляку, зазирнув у щілинку.
