Том задумався.
— Геку, — озвався знову — а чи ти певний, що не пробовкнеш чого?
— Годі, любий Томе, не бійся, ми мусимо мовчати. Цей чортяку індієць подушить нас як котів, якщо ми слівце скажемо, а він не повисне. Знаєш що, Томе? Найліпше заприсягнім обидва, що ні слова про це нікому не скажемо.
— Добре, Геку! Так буде найкраще. Піднеси руку і присягай, що ти…
— Е, ні, Томе, не так. Це справа важна, а не яка небудь дрібничка як от з дівчатами, — вони нас усе зрадять, як прийде що до чого. Нам треба присягу написати і підписати кровю!
З усієї душі Том згодився на те. Яке то таємниче і страшне — зовсім таке, як пора, місце і ціла пригода. Він підняв ґонту, що білілася в місячнім світлі, витягнув із кишені кусничок червоного олівця, сів і помагаючи собі язиком, та уважно виводячи літери написав таку присягу:
„Гек Фін і Том Соєр присягають, що про це будуть мовчати і радше на місці згинуть, ніж про це хоч словечком промовляться“.
Гекльбері аж здивувався, як то Том мудро й гарно написав, та ще й яким стилем. Він витягнув шпильку зпід жакета і хотів був уже вколоти собі руку, але Том припинив його.
— Стрівай! Це небезпечно! Адже шпилька мідяна і на ній може бути ґриншпан.
— Ґриншпан? А то що за пан?
— Се отруя! Покушай лиш трошки, то сам переконаєшся.
Том витяг з голки нитку; обидва хлопці по черзі вкололи собі палець і витиснули по крапельці крови.
Кілька разів витискав Том кров, поки мізинним
