сця не встав, коли я знав, що роблю. Всьому проклята горівка винна і моя злість. Ніколи в життю я не брався до ножа, Джо. Бився я нераз, але не колов ніколи. Це тобі кожний скаже. Джо, голубчику, не зрадь мене! Обіцяй, що не скажеш, Джо; таж ти не злий чоловік! Я все тебе любив, Джо, і заступався за тебе. Памятаєш? Ти не виявиш нічого, Джо, — нічого!
І переляканий бідолаха впав на вколішки перед закамянілим душогубом і благаючи, зняв до нього руки.
— Правда, ти завсіди був для мене добрим товаришем, Поттере, і я тобі віддячу. Ну що? — Добре? Здається, ні один приятель не поступить краще…
— Ой, Джо, ти просто ангел! До віку благословитиму тебе. І бідний Поттер заплакав.
— Ну, годі! Не пора тепер на плачі. Ти йди туди, а я сюди! Тікай, щоб і сліду не було за тобою!
Поттер кинувся бігти що сили, а Джо дивився йому в слід і бурмотів:
— Таки добре він пяний і запаморочений, коли забув взяти ніж, а як згадає, то буде вже так далеко, що буде боятися вертати сюди — цей страхополох!
За кілька хвилин тільки місяць дивився на вбитого, на закритого мерця, на відкриту домовину і розкопану могилу. Навкруги була знову мертва тишина.
Обидва хлопці, — занімівши з жаху, мов стріла летіли до міста. Часом боязко оглядалися позад себе, як колиб хто гнався за ними. Кожний пень при дорозі видався їм живим ворогом; з переляку аж дух їм спирало. Як минали вони перші хатки, що стояли розкинені за місточком і як загавкали собаки, то летіли так, якби дістали крила.
