ри і закрив страшну картину, а оба хлопці кинулися що сили втікати.
Коли місяць знову виплив зза хмари, індієць Джо стояв над двома бездушними тілами і дивився на них. Лікар сказав щось невиразно, застогнав, зітхнув і замовк. Убийник заворкотів злісно:
— Тепер наші рахунки покінчені! Потім обдер убитого, всунув закрівавлений ніж у праву руку Поттереві і сів собі на домовині. По кількох хвилях Поттер почав стогнати й рухатися. Його пальці стиснули ніж, він підніс його, глянув і з переляку пустив на землю. Опісля відсунув трупа лікаря, встав і яв озиратися мутними очима. Його очі стрінулися з поглядом Джо.
— Господи, а се що сталося, Джо? — запитав збентежений.
— Погана справа, Поттере, — відповів той, не рухаючися. — Пощож ти це зробив?
— Я? Яж цього не зробив!
— Ото. Тепер шкода відбріхуватися — воно не поможе.
— Поттер затремтів і зблід, як полотно.
— Яж думав, що буду тверезий! Нащож сього дня вечером знову запився? В голові шумить ще гірше ніж попередно. Нічого не тямлю. Нічого не пригадую собі. Скажи мені, Джо, по правді, як старий друг, чи справді я це зробив, Джо? Чесно й сумлінно кажу, я не хотів його вбивати, Джо! Якже це сталося, Джо? Скажи! Ох, як страшно! — а він іще такий молодий і такий многонадійний!
— Дуже просто вийшло. Ви борикалися, він луснув тебе віком по лобі і ти впав як підтятий, потім ти схопився як божевільний, вхопив ніж і затопив йому в груди саме тоді, коли він удруге вдарив тебе. Відтоді лежали ви мов колоди. От і все.
— О, то я й не тямив що роблю. Щоб я з цього мі-
