По короткій мовчанці каже знову Том:
— Чомуж я не назвав його „пан Вілліємс“? Але я не хотів бути нечемним. Усі називали його „кривий Вілліємс“.
— То що? що всі називали, а нам треба добре подумати, що говоримо, сеж з мерцями діло.
Аж мороз пішов обом поза спину і розмова ввірвалася. Нараз ухопив Том свого товариша за рукав.
— Псс!
— Що таке, Томе?
І обидва перелякані притулилися до себе, а їхні серця билися трівожно.
— Псс!.. Слухай.. О, знову! Чув?
— Я —
— О-о знов! Тепер уже чуєш!
— Боже! Томе, вони вже йдуть! Їй-Богу, йдуть!… Що нам тепер діяти?
— Або я знаю? Може вони нас не побачуть.
— Ой, Томе, вони в темноті видять так як коти! Чого я сюди прийшов?
— Ну, ну! — не бійся так дуже! Мені здається, що вони нас не займуть. Миж їм не робимо нічого злого. Стіймо собі тихенько, то вони може не побачуть нас.
— Як тихенько?.. як… миш. Але, Боже, як я боюся!
— Слухай!
Хлопці стулилися головами і дух заперли. Якийсь тихий гомін нісся з другого кінця кладовища.
— Диви, диви, он там, — шепнув Том. — Що се?
— Се вогники бігають. Ой, Томе, як страшно!
Якісь невиразні тіни наближалися в темряві із старосвітською бляшаною ліхтарнею, від якої бігали по землі дрібні цятки світла.
— Се сам чорт, Томе! Навіть три нараз! Боже! ми вже пропали! Чи знаєш молитву проти них?
— Або я знаю? Не бійся так дуже. Вони нічого нам
