відчинилося вікно і хтось крикнув: „а ко-о-та“; рівночасно забрязчала порожня фляшка, що розбилася недалеко. Том зірвався з ліжка. За хвилину одягнувся, виліз у вікно і порачкував по даху прибудівки. Несмілива мявкнув разів зо два чи три, перескочив на повітку, а з неї стрибнув на землю. Там стояв уже Гекльбері Фін із своїм здохлим котом. Хлопці пішли і зникли в темряві. Через пів години вони вже були на кладовищі.
Кладовище було давнє і запущене, на горбочку за містом. Було обведене перегнилим кривим парканом, що ніде не стояв просто. Трава й бурян розрослися буйно по цілім кладовищі. Давні могили вже всі позападалися. Не було ні одного цілого хреста, тільки одно-друге рамя холіталося переточене шашілем, мовби шукало підпори і не могло знайти її. Колись були на них написи: „Вічная память такому-то“ — але тепер не можна було вже доглянути нічого, навіть у найясніший день.
Сумно завивав вітер поміж деревами, а Томові здавалося, що то стогнуть душі померших, які гніваються, що нарушено їхній спокій. Хлопці говорили мало й шепотом. Хоч як бадьорилися, але час, місце, і німа величня тишина пригнічували їх. Вони відшукали свіжу могилу, що про неї говорив Фін, притулились під трьома великими вязами, що росли близь могили — і мовчки чекали.
Чекали кілька хвилин і вони здалися їм вічністю. Тільки пугач десь запугав і перебив нічну тишину. Томові ставало моторошно — він не міг довше мовчати.
— Геку, — сказав пошепки, — як думаєш, чи се мерцям подобається, що ми прийшли сюди?
— Коби я знав! Страшно тут… — прошепотів Гек.
— Страшно…
Замовкли й думали. Том шепнув знову:
— Геку, чи кривий Вілліємс чує нас?
— Авжеж, принайменше його душа.
