— Ого! Так се ти, славний розбійнику? Добре, побачимо, хто дужчий і пан над тими веселими лісами. Боронися! Вони добули деревляні мечі, решту зброї кинули на землю, станули проти себе і почали справжній важкий двобій — раз-два, раз-два.
Вороги билися дуже щиро, аж позадихувалися і зіпріли.
— Пади уже! Чому не падеш? — скрикнув нараз Том.
— Я? Пади ти! Ти більше набрав!
— Се нічого. Я не можу падати. Того в книжці нема. Там стоїть: „І одним страшним ударом із заду повалив безталанного Ґю з Ґюсборну“. Отже ти мусиш обернутися і я тебе вдарю в плече.
Щож було робити? Книжці не можна перечити. Рад-не-рад Джо обернувся і впав під убійчим ударом Тома.
— Але тепер — скрикнув Джо, скочивши з землі — ти мусиш дозволити мені вбити тебе! Так буде чесно!
— Ні, ні, Джо, ні защо — цього нема в книжці.
— Це безличність, от що!
— Слухай Джо! Ти будеш черцем Тіком або мельничуком Муком і побєш мене дрючком. Або ти будь на хвилинку Робіном Гудом, а я буду шеріфом із Нотінґему, і ти убєш мене на смерть. — Добре?
На тому приятелі помирилися й все зробили так, як умовилися.
Потім став Том знову Робіном Гудом і помер від упливу крови з рани, яку занедбала зрадлива черниця. Джо, що представляв тепер цілу ватагу осиротілих опришків, потягнув його наперед, вложив лук і стрілу в знесилені руки вмираючого, який прошепотів: „Де впаде оця стріла, там і заховайте безталанного Робіна Гуда під зеленим деревом“.
Том стрілив з лука, впав горілиць і був би помер:
