Том пішов швиденько бічними вуличками; оминаючи такі місця, де міг зустріти школярів, що йшли в школу, а потім зачав вже „волочитися“. Двічі або й тричі перебрив потік, бо чув, що таким способом можна збити з пантелику погоню. Через пів години минув уже хату вдови Дуґляс і зник за хребтом гори. Школа лежала в долині, неначе в якій мраці. Том ходив навмання по густому лісі і сів на моху під гилястим дубом. У повітрі було тихо-тихо, сонце пече, а вітрець не повіє, навіть пташки замовкли, вся природа дрімала, тільки в ряди-годи стукне дятлик у дерево, а потому ставало ще тихше й самітніше. Хлопець попав у задуму, а це відповідало вповні настроєві в природі. Довго сидів він спершися ліктями на коліна з головою в долонях — і думав. Життя йому здалося самим сумом і горем, і він заздрив Джімові Годж, що недавно помер… Як тихо й любо — думав він — заснути на віки й лежати у сирій землі. Над тобою вітрець шепоче щось листками дерев, та пестить травичку і квіти, що ростуть на могилі. Тоді вже ніщо тебе не турбує і не завдає тобі жалю. Ех, якби він бодай одну ноту мав у недільній школі добру, то вже сказав би життю: „прощай!“ Бож і справді, що він зробив сій дівчині? Нічого! Замір у нього був найкращий, а вона обійшлася з ним, як з собакою. Колись недобра дівчинка каятиметься, але вже буде за пізно. Ах, колиб то можна вмерти, так на якийсь час!…
Та молоде серце не може довго сумувати. Том ані не стямився, як зачав думати про життя. А що, як візьме й зникне так, що й ніхто не знатиме, де він дівся? Чи не втектиб далеко-далеко в невідомі країни, геть за далекі моря, і ніколи, ніколи не вернути. Що то вона скаже? Як то їй буде? О, не хотів би вже стати цирковим
