відіпхнула його. Тоді і він образився і мовчки вийшов з кляси. Стояв неспокійний і стурбований та раз-у-раз заглядав у двері, сподіючися, що вона пожалує його і вийде до нього. Але вона не виходила. Йому стало ніяково і навіть подумав, чи може він і справді не провинився. Він звів завзяту боротьбу із собою, чи першому починати миритися, а вкінці зважився на те і ввійшов у клясу. Бекі все ще стояла в куточку, притиснувши личко до стіни і хлипала. Томове серце заболіло з жалю. Він наблизився до неї і став, не знаючи, як почати. Врешті промовив несміло:
— Бекі, я — я не хочу й дивитися на жадну більше, я лиш тебе хочу.
Замісць відповіди — нове ридання.
— Бекі, голубко! Бекі, чому нічого не говориш?
Голосне ридання.
Тоді Том виняв з кишені найдорожчий свій скарб, мосяжний ґудзик, зайшов так, що вона могла його побачити і промовив тоном просьби:
— Бекі, глянь, що я тобі подарую.
Бекі вдарила його по руці і ґудзик покотився. Цього вже не стерпів Том і ображений вибіг із школи та побіг далеко-далеко, щоби сього дня вже до школи не вертатися. Бекі зараз кинулася до дверей, але Тома не було, побігла круг школи і там його не було. Вона почала що сили кликати:
— Томе, Томе! Вернися, Томе!
Заперши дух надслухувала, але ніхто не озивався. Кругом спокій і самота. Вона сіла й знову плакала. Тимчасом школярі стали сходитися на пообідну науку, і вона мусіла заховати своє горе у своїм розбитім серденьку і взяти на свої плечі хрест довгого, сумного пополудня, не маючи ні одної приязної душі, перед якою моглаб відкрити своє горе.
