— Нікому, а нікому, ніколи, доки житимеш?
— Ніколи, нікому. Покажиж уже.
— Е, я не покажу.
— Коли ти такий, Томе, то я мушу видіти. Вона поклала свою малу ручку на його руку і почалося змагання. Том удавав, що не хоче показати. Все трохи відсував руку, аж поки вона змогла прочитати: „Люблю тебе“.
— Ах ти поганий! — вона вдарила його по руці, але сама почервоніла і видно було, що це їй дуже сподобалося.
В цю хвилину хлопець почув, як хтось ухопив його за ухо і потяг угору. Поки опамятався, сидів вже на своїм давнім місці, а ціла кляса аж заходилася від сміху. Учитель постояв над ним трохи, а відтак вернувся на свій трон, не промовивши ні слова. Хоч Томове ухо горіло й боліло, за те серце раділо побідою.
Коли трохи стихло в клясі, Том хотів справді вчитися, але в його голові аж шуміло. Учитель казав йому читати, а він перекручував слова, опускав рядки, затинався і загикувався. Прийшла година ґеоґрафії і тут пішло не краще; все в нього переплуталося: озера стали горами, гори річками, річки суходолом, аж хаос знову вернув у світ. При диктаті, які звичайно писав найліпше, робив помилки в найпростіших словах і через те позбувся своєї оловяної медалі, що її від місяців носив гордо на груди, а яку одержав за те, що писав без помилок.
Чим завзятіше намагався Том учитися, тим дужче розліталися його думки світами. Нарешті зітхнув, позіхнув, і вже не зазирав у книжку. Йому здавалося, що вже й кінця не буде тій лєкції. В клясі було душно. З духоти дрімалося. А тут ще двацять пять школярів
