Том отворив рота і показав свіжу щербину.
— Добре, — сказав Гек, — згода!
— Том сховав кліща обережно в малу коробочку, де сиділи звичайно в неволі ріжні комахи й червачки. Гек сховав зуб у кишеню і хлопці розійшлися, обидва щасливі своїм придбанням.
Том пішов до маленької школи, відчинив двері, швиденько повісив на кілок шапку і побіг на своє місце. Кинув книжку на стіл і кудись вдивився, немов з усієї душі працював. Учитель сидів у високім тростиновім кріслі і заколисаний сонним гомоном читаючих дітей трохи здрімався. Тепер прокинувся. Том входячи, збудив його.
— Томо Соєре!
Том знав дуже добре, що коли вчитель зве його повним імям, то се не віщує нічого доброго.
— Прошу!
— Ходи но сюди до мене. А чомуж ти знову сьогодня спізнився?
Саме хотів Том збрехати, щоб якось викрутися, коли нараз побачив дві довгі біляві коси, що спускалися з голови одної молодої особи і він зараз догадався, чиї то коси, бо з залюбленими завсіди так буває. Зразуж помітив, що біля неї було одно-одиноке вільне місце, там коло дівчат. Не надумуючись сказав:
— Я мусів в одній справі говорити з Гекльбері Фіном.
Учитель аж завмер і впялив у хлопця очі. Гомін у клясі стих. Діти думали, що Том певно збожеволів. Нарешті після мертвецької тишини учитель спитав:
— Що — що? Скажи ще!
— Я мусів в одній справі поговорити з Гекльбері Фіном — повторив Том.
— Томо Соєре, це велике зухвальство до того признаватися. Відколи живу, не чув я нічого такого. На це відповість лише різка. Скидай жакет!
