— Алеж його, Геку, поховали ще в суботу. Може вони вже взяли його тої ночі?
— Ну, то що? Вони до півночі нічого не можуть зробити, а прийшла північ, то вже чейже неділя. А в неділю чорти не мають ніякої сили на землі. Чи не так?
— Та правда, а мені це й на гадку не прийшло. А візьмеш мене, братчику, з собою?
— Добре, а не будеш боятися?
— Боятися? О, то вже ні! А замявкай увечері перед нашим домом, то я вийду.
— Добре, але ти теж замявкай, як можеш вийти. Останній раз мусів я так довго мявкати, аж старий Гіс обкидав мене камінням і кляв: „а проклятий кіт, не дає спати“. Зате я пустив йому камінчик у вікно і розбив шибку. Гляди, не зрадь мене!
— Але деж там. Я не міг тоді мявкнути, бо тітка все сиділа мені над карком, а сьогодня мявкну хочби не знать що. А се що в тебе, Геку?
— Дурниця — кліщ.
— А ти де взяв його?
— Ходив у ліс та там і знайшов.
— А що тобі за нього дати?
— Не знаю, та я й не думаю продавати.
— Сеж нічого незвичайного, таке малесеньке.
— А я радий з того, що маю. Мені досить і такого маленького.
— Овва, великий скарб! Кліщів досить є, я міг би їх мати цілі тисячі, аби лише схотів.
— А чомуж не наловиш? Сам ти синку добре знаєш, що не наловиш. Це перший кліщ сього року.
— Геку, слухай, я дам тобі за нього свій зуб.
— Ану, покажи.
Том виняв з кишені папір і розвинув його обережно. Гек заглядав цікаво. Спокуса була велика.
— Не фальшивий? — спитав нарешті.
