в місті і боялися його немов зарази, бо він був лінивий і розпусний, поганий хлопчище, до того — всі діти любили його і водилися з ним. Мами заказували товаришувати з ним, а діти дуже хотіли бути лиш такими, як він. І Том, так як инші, дуже заздрив Гекові, хотів би бути таким самим обідранцем, а тітка суворо заборонила йому товаришувати з Геком. Саме через те він зараз і лип до нього, аби тільки де зустрів.
На Гекльбері висіла все стара, переношена одежа із дорослих людей, не одежа — а куски одежі, що теліпалися на ньому. Його капелюх був мов сорочаче гніздо з розірваними крисами. Його жакет, коли мав його часом на собі, сягав аж до пят, а ґудзики ззаду були не на стані, а далеко-далеко нижче. Штани держалися на одній шлейці, на вітрі надувалися ззаду як порожній мішок, і були такі довгі, що воліклися по болоті, коли забував їх підкотити. Гекльбері робив усе, що тільки йому бажалося. Ніхто йому не боронив. В погоду спав під голим небом, де попало, а в негоду денебудь в жолобі. Не потребував ходити ні до школи, ні до церкви, не потребував нікого слухати і не мав кого боятися. Він міг ходити на рибу або купатися, коли тільки сам хотів і міг там оставати так довго, як йому подобалося. Ніхто не боронив йому битися з другими, пустувати, ніхто не казав йому лягати швидче спати, він перший починав на весні ходити босо, а в осени останній зі всіх обував чоботи; він не мусів умиватися, ані чесатися або брати білу сорочку, а клясти вмів, як старий. Одним словом, цей хлопець мав усе те, що робить життя гарним і приємним. Так принайменше думали всі „порядні“ хлопці в місточку Ст. Петербурзі, що їм вже надто докучили вічні заборони.
Том поздоровив романтичного бурлаку.
— Гей Геку, здоров!
— Здоров, як собі того бажаєш!
— Що ти там маєш?
