рестань! Мені аж страшно, як ти отак стогнеш. Деж тебе так болить?
— Я тобі все прощаю, Сіде, що ти вдіяв мені злого. (Стогін). — Все, все, Сіде! Коли я вмру…
— Ой, Томе, не вмирай! Скажи, любий, що не вмреш, ходи сюди, скажи, що не вмреш. Може…
— Прощаю всім людям, Сіде. (Тяжкий стогін). — Так і скажи їм. Ще одно, Сіде, мою віконну раму і мого котика з одним оком віддаси отій чужій дівчинці, що недавно приїхала в наше місто. Скажи їй…
Але Сід ухопив свою одежу і побіг. Так сильно працювала Томова уява, що він справді терпів і вже направду стогнав з болю.
Сід збіг по сходах.
— Тітко Поллі! Тітко Поллі! Йди борзенько, Том умирає!
— Умирає?
— Таки вмирає, біжи скоро, щоб не було за пізно!
— Ет, вигадав! Я в те не вірю.
Але таки побігла скоро по сходах, а Сід і Мері за нею. Старенька зблідла, губи в неї тремтіли. Прибігла до ліжка і ледве вистогнала:
— Томе, любий, що тобі?
— Ой, тіточко, я —
— Що сталося, дитинко, що тобі, що тебе болить?
— Ой, тіточко, мене — мене страшенно болить щось палець… треба буде його відрізати… Ой! Ой!
Бідолашна тітка оглянула палець, сіла на стілець, усміхнулася, заплакала… потім сміялася й плакала на переміну… і зовсім заспокоїлася.
— Томе, ти урвителю, як ти мене налякав! А тепер годі дуріти. Вилази з ліжка.
Стогнання заніміло, боліти перестало. Хлопцеві після невдачної проби стало ніяково.
