хлопець не відповість на найпростіше питання — тай пощож було пану судді його питати. Одначе він подумав, що треба якось з того вийти.
— Відповідж же тому добродієві, Томо — не бійся!
Том переступав з ноги на ногу.
— Але мені, то вже певно скажеш, — ласкаво промовила добродійка, — отже імена перших двох апостолів були…
— Давид і Ґоліят! — випалив Том.
Милосердя каже нам спустити завісу на сю сцену, щоби не бачити, як вона скінчилася.
В понеділок рано Том прокинувся смутний-нещасливий. Так бувало з ним що понеділка, бо знову починалася тижнева наука в школі. І все тоді він щиро бажав, щоб краще вже зовсім не було ніяких свят, бо через них ті невільничі кайдани відчувається ще тяжче й дошкульніше.
Том лежав у ліжку й задумався. Нараз впало йому на думку, що якби занедужав, то не мусів би йти до школи. В серці заблисла надія. Він дуже уважно обмацав себе — і коби хоч трошечки заболіло! Ані дрібки. Взявся знову дошукувати хороби. Тепер здалося йому, що його занудило трохи — він зрадів, але не на довго, бо це дуже швидко перейшло. Щож тут робити? Нараз таки знайшов. Один горішний зуб хитався. От щастя? Уже збирався голосно заплакати — „вдарити на ґвалт“, аж нараз подумав, що така дурничка перед високим трибуналом його тітки не значитиме нічого, вона попросту вирве зуб та й усе — а сеж страх як болить. Краще полишити поки що зуб і пошукати чогось иншого.
Хвилинку не годен був придумати нічого, аж нараз
