те, що стоїть перед такою величньою людиною, а ще більше те, що це „її“ батько. Суддя ласкаво погладив Тома по головці, назвав його малим, розумним хлопчиком і спитав, як його зовуть. Трівало хвилину, доки добув з себе голос і загикуючись відповів:
— Том.
— О, ні! не Том, а інакше…
— Ну, Тома.
— Так добре, але я думаю, що до сього ще щось належить. Ти маєш чейже ще й прізвище, голубе мій.
— Скажиж цьому добродієві своє прізвище, Томо, — заохочував пастор — та не забудь додати „добродію“, — аджеж знаєш, як годиться!
— Тома Соєр, добродію!
— Гарно, дуже гарно! Славний, розумний з тебе хлопець. Дві тисячі віршів, цеж не мало, навіть дуже багато! І ти мій хлопчику, ніколи не пожалуєш, що завдав собі стільки праці. Знання, то найбільший скарб у світі, моя дитино. Наука і знання роблять людей великими і добрими. І ти певно станеш колись добрим, і визначним чоловіком, Томо, а тоді згадаєш цей час і скажеш: те все завдячую своїй пильній праці в недільній школі, моїм добрим учителям, що мене до науки заохочували, завдячую добродієві пасторові, що дбав про мене і подарував мені оцю чудову, гарну біблію, щоб я беріг її ввесь свій вік — все оце завдячую доброму, знаменитому вихованню. От що ти скажеш тоді, Томо, і не проміняєш ні за які скарби світа отих двох тисяч віршів. А тепер роскажеш мені і цій добродійці щось з того, що ти навчився — правда? Миж горді на дітей, що щось уміють. Ти певно знаєш імена дванацятьох апостолів? Може скажеш нам, як звали перших двох апостолів?
За ввесь той час Том крутив неспокійно ґудзик свого жакетика і виглядав глупенько. А тепер почервонів і спустив очі до долу. Пастор здеревів. Він знав, що цей
